На День Святого Миколая, 19 грудня 2002 року, міська рада Прилук прийняла Програму «Створення культурного центру «Дім Миколи», що мала на меті започаткувати традицію вшанування нашого видатного земляка, народного артиста України Миколи Яковченка у його рідному місті. Число символічне, адже саме «на Миколу» щороку відзначав Яковченко свої іменини - святкував їх так само, як власний день народження.

Доля не поскупилась і відміряла йому всього вдосталь. Дала могутній талант. І здібність до творчого польоту. Він жив, щоб писати й малювать. І відійшов у пору зрілості. Коли справжні художники виходять у великі майстри, а кому пощастить – у генії. Та й до своїх неповних сорока років Едуард Усов уже заявив про себе гучно, впевнено, яскраво.
Едуард Усов – своєрідний художник з типовою, на жаль, для радянської епохи, долею. Наскільки у нього все ладилось у житті внутрішньому, коли він залишався наодинці з полотном чи картоном, настільки ж не все складалося в житті зовнішньому. Художник завжди працював на одному подиху, захоплено шукав формулу гармонії, що вислизала з-під рук. Намагався зафіксувати її у форматі живопису.

Не сприйміть за іронію, а за щире почуття: важко писати про велику людину… маленькій українці. Двісті ролей у театрі, близько 50 – у кіно, народна любов і повага, допоки існуватиме хоч останній кадр із фільму «За двома зайцями». Такий підсумок життя видатного актора Миколи Яковченка, народженого 16 травня 1900 року. І те, що він помер у 1974-му сприймається швидше як дата, аніж факт. Бо факт у наступному – ось уже 108 весну Яковченко народжується знову.

Згадується той далекий час, перший повоєнний рік, коли ми, після закінчення четвертого класу, здійснили свою першу в житті подорож-екскурсію, яку провела наша вчителька Наталія Володимирівна Приходько (Ганжа).
Минуло багато десятиліть, але враження від неї, чітко зберегли окремі епізоди, які ніколи вже не зникнуть із пам’яті.
Навчався я тоді в середній школі № 4. І не підозрював, що її подвір’я впритул прилягає до історичної зони, старовинного валу міста, сліди якого ще проглядаються й сьогодні. Почуте і побачене під час подорожі глибоко залягло в пам’яті і часто будило уяву про минулі часи.

Гостювання у Катерини Семенівни відлунило мені спогадами дитинства. Ті ж самі прості старі хідники на підлозі, вишиті подушки й подушечки, добротне давнє ліжко, шафа й креденс. І радісне розмаїття вишиваних рушників на килимі з одного боку кімнати та національних костюмів з боку протилежного. "Пані Катерина має на диво дзвінкий і молодий голос", – подумалось, коли охоча до розмови майстриня заходилася показувати свої взори.
– Ось зібралася до Великодня рушник вишити, та й не знаю чи встигну, бо здоров`я підводить, – бідкається господиня, проводячи мене в кімнату, котра єдина в її квартирі, до того ж облаштована під щось на кшталт виставкової зали вишиваних робіт. – Бачите, індиків вишиваю. Вони символізують добробут. Мереживом узор пересиплю, та ще й індичат по горі пущу.

Попереднє знайомство з прилуцьким боком життя та діяльності Юрка Покальчука ознаменоване для мене особою художника Анатолія Риженка. У Прилуках ці друзі-митці існують поряд. Тож в дверях типографії вони з`явилися вдвох. Удвох інтерв`ювалися в редакції: пан Юрко, вислуховуючи запитання і впевнено відповідаючи на них, пан Анатолій, іноді посміхаючись, похитуючи головою і підкоментовуючи сказане.

- Для початку розмови я мушу признатися. Колись був не надто тверезий вечір у львівській "Дзизі". Тоді ми познайомилися і перейшли на "ти"? Чи можу з Вами спілкуватися на "Ти" з великої літери?