Коли вмирає зірка, її світло мільйони років продовжує йти до Землі і сяяти для нас, освітлюючи простір нічного неба. Так відбувається і з небагатьма людьми, чия діяльність звернена до рідного народу, залишається у вічності словом чи ділом. На небосхилі подібних сузір'їв людських доль зіркою першої величини горить ім'я Святителя Іоасафа Бєлгородського — видатного церковного діяча, талановитого поета і полум'яного оратора, народженого нашою прилуцькою землею.

8 вересня, день Різдва Пресвятої Богородиці, став  і днем народження майбутнього Святителя. Збіг, випадковість чи закономірність, коли саме небо ніби визначає долю немовляти, яке прийшло у світ? А якою чудовою виявилася родина батьків! Спорідненість по жіночій лінії роду гетьманів Івана Самойловича (бабуся Марія Захарівна) і Данила Апостола (мати Марія Данилівна).

Про батьківську лінію слід сказати окремо. Рід Горленків, нетитулований дворянський рід, внесений у VI частину родовідної книги Чернігівської губернії (а окремі гілки — у II, III і VI частини Курського, Полтавського і відповідно нашого генеалогічних збірок); в частині V Загального гербовника дворянських родів Всеросійської імперії під номером 107 поміщений і герб Горленка (Горленков, Горленок). Родоначальником славного прізвища,що залишив помітний слід в історії, вважається син прилуцького козака Федора Горла, Лазар, який зумів піднятися від рядового третьої сотні Прилуцького полку до звання полковника, стати учасником багатьох військових походів, національно–визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького та в середині 1660-х рр. отримати дворянство. Особистість складна, суперечлива, як і саме 17 століття, Лазар виділявся серед багатьох військово-політичних діячів своєю неординарністю: організував чи не єдиний в Гетьманщині «музыцкий» цех, дбав про козацькі школи, опікувався Густинським монастирем і дбав про нього. Помер Лазар під час кримського походу 2 серпня 1687 р. мученицькою смертю.

Козаки шапками насипали над його тілом курган, і тільки через 10 років останки славного лицаря, прадіда Святителя, повернулися в рідну землю і знайшли спочинок у склепі собору Святої Трійці Густинського монастиря. Життя Дмитра Лазаровича, який розпочав військову кар'єру рядовим, як батько, і також став прилуцьким полковником, призначеним у 1705 р. на-казним гетьманом під час походу в Курляндію і Білорусію, склалася трагічно. Жорстоке 18 століття — з татарськими набігами, участю наших козаків у розпочатих Петром I походах, будівництві Київської фортеці, шведською експансією, засухами і голодом — змушувало багатьох покидати рідні землі і йти за сотні й тисячі кілометрів у пошуках — не щастя, ні! — хоча б відносно спокійного життя. У складних економічних і політичних реаліях життя Дмитро Лазарович не тільки повернув селян у свої хутори, але і заселив куплені ним приудайські землі, оновив і кардинально реконструював Прилуцьку фортецю, сприяв зведенню в нашому місті собору Різдва Богородиці і ряду церков — Іоанно-Дмитрівської на Квашинцях, а в Густині – надворотних Миколаївської і Петро-Павлівської.

Не будемо домислювати причини, що спонукали Дмитра Горленка, діда Святителя, стати на бік свояка Івана Мазепи, адже вони були в близьких родинних стосунках, відзначимо лише благородство поведінки прилуцького полковника. Після поразки шведів під Полтавою багато поспішили відректися від Мазепи і прийти з повинною до Петра I, але не Дмитро. Він залишився вірним своєму слову до останнього дня життя опального гетьмана і, зазнавши пилу і гіркоти доріг Бандер і Константинополя, все-таки повернувся на батьківщину, де провів 16 років заслання на московських землях. Тільки старим і немічним побачив Дмитро Лазарович родове гніздо — маєток у Лапинцах на Прилуччині, але сили висмоктала чужина. Недовго старий воїн дихав повітрям приудайського краю.  Вмираючи, залишив заповіт поховати його «...в обители Святой Густинской, при гробах родителев».

Батько Святителя, Андрій Дмитрович, бентежна душа і суперечлива, повною мірою випив чашу страждань. Підтримавши батька у вирішенні піти до Мазепи, Андрій незабаром, розчарувавшись у діях Карла XII, повернувся з повинною до Петра I, отримав прощення і вів з батьком листування, переконуючи повернутися в Україну, але листи були перехоплені. Андрія Дмитровича звинуватили в державній зраді, проте довести причетність до змови не змогли, хоча підозра все-таки залишилася. Тому Горленка в 1711 р. переселили в Москву: під вартою не тримали, в пересуванні по місту не обмежували, але й повернутися до Прилук не дозволяли. А вдома підростав син, майбутній Святитель, наречений у 1705 р. при народженні Іоакимом і залишений на піклування матері Марії. Без твердої чоловічої руки нікому було чинити опір розкраданню козацькою владою та іншими користолюбцями маєтку Горленка. Деяке полегшення настало лише при гетьманстві Данила Апостола: замість відібраного майна тесть обдарував зятя новими володіннями, але чаша випробувань для сім'ї Горленків ще була повна.

Внаслідок черговою наклепу Андрій Дмитрович в 1726 на п'ять років був відправлений служити в Персію, а після повернення додому його відкликають до Петербургу у таємну канцелярію для чергового розслідування. Погані звістки летять на крилах: майно без господаря знову розкрадається, і знову Марії Данилівні Горленко доводиться одній вести господарство, точніше, те, що залишилося після розграбування, знаходячи при цьому можливість допомагати знедоленим і бідним. Про що думала Марія в тиші густинських храмів, подумки розмовляючи з прахом рідних?

На її очах чоловіка то звеличували і обсипали почестями, то піддавали приниженню і образам, їй доводилося одній переносити всі труднощі — а де захист? Брат Андрія прийняв чернецтво з ім'ям Пахомія у Київській лаврі, сестра чоловіка стала черницею Ладинського монастиря...

Нарешті Андрій Дмитрович повернувся в рідний дім, але довгі роки негараздів змінили його характер:  у його очах громадська діяльність втратила будь-яку привабливість, а єдиною цінністю залишилися рідні, близькі, сім'я. Дітей у Андрія і Марії Горленко було вісім: первісток Іоаким, який згодом у чернецтві прийняв ім'я Іоасафа, Андрій, Михайло, відомий в подальшому як архімандрит Митрофан, Павло, Григорій, дочки Параска, Марфа і Іуланія.

Іоаким, що народився в щасливі роки життя батьків, підростаючи, став очевидцем всіх потрясінь і негараздів, які довелося пережити Горленкам. Мужність і рішучість матері, стійкість і витримка батька, втрати, які переносилися всіма членами сім'ї з гідністю і терпінням, — чи не це джерела формування характеру майбутнього Святителя? Чи не це пояснює його невибагливість в питаннях побуту і певний аскетизм?

Наша рідна земля дала юнакові душевне загартування, Густинський Свято-Троїцький монастир вказав можливий життєвий шлях і переконав в примарності земного щастя. Ставши одним з кращих учнів Києво- Могилянської Акалемії, Іоаким часто гостював у батьків на хуторі Чорнухи, що розташувався на лівому березі Удаю між приміськими прилуцькими селами Лапинцями і Замостям.

Георгій Гайдай в книзі «Прилуки — старовинне місто» згадав місцеву легенду, що розповідає про світловолосого самотнього чоловіка, який відвідував кам'яну капличку на стрімкому березі Удаю поблизу Замостя і проводив довгі години в молитвах за Україну, за її дітей, що гинуть у неволі на чужині. Гайдай свідчить: літні люди стверджували, що капличку звів своїми руками саме цей хлопець — Іоаким Горленко. Подальший життєвий шлях Святителя широко відомий: блискуче завершення навчання в Київській академії і викладацька робота в її рідних стінах, чернечий постриг і прийняття схими з ім'ям Іоасафа, введення в сан ігумена і керівництво Мгарским Спаським монастирем поблизу Лубен. Потім доля привела його в Бєлгород. В сані Бєлгородського єпископа боровся за освіту народу, виступав проти латинізації українських шкіл, виділяв особисті кошти для наповнення бідних храмів Слобожанщини церковними книгами і необхідного для ведення богослужінь начиння. Багато добрих справ — і в плані виховання братії, і в справі відновлення храмів і обителі, і на літературній ниві — позначили життєвий шлях Іоасафа. Його слово звучить для нас у посланнях і повчаннях, сімейних примітках, автобіографії, у віршованому діалозі » Брань чесных седми добродетелей з седми гріхами смертними ». Цей поетичний досвід опублікує в 1892 р. український письменник і журналіст, літературознавець, фольклорист і етнограф Василь Петрович Горленко, прямий спадкоємець бойового прилуцького полковника Лазаря, а, значить, і Іоасафа. Світло душі і діянь Святителя осяяло також його племінника Григорія Федоровича Квітку-Основ’яненка, українського письменника, на створення біографічного нарису про свого великого родича.

Сяйво особистості єпископа Горленка торкнулося й інших його далеких родичів — князів Жевахових, один з яких, Микола, помічник статссекретаря Державної ради, беручи участь у комісії з питань канонізації єпископа Іоасафа Бєлгородського, склав позитивний звіт, що знайшло своє втілення в життя століття тому, в 1911 році. Інший, Володимир Жевахов, після закінчення у колишній Російській імперії громадянської війни не емігрував за кордон, а прийняв духовний сан з ім'ям Іоасафа і пройшов хресний шлях і поневіряння, що випали на долю всіх православних, які не відреклися від віри, священиків. На старому прилуцькому кладовищі по вулиці Гімназичній, недалеко від центрального входу, ліворуч, можна побачити чорний мармуровий надгробок:

Княгиня
Варвара Давидівна Баратова
уроджена Горленко.

Ось і ще одна ниточка, що зв'язує знаменитий рід з нашою землею. Довгий період поховання було не просто покинутим — сплюндрованим: плиту постійно зсовували чи то в пошуках скарбів, чи то просто з варварської цікавості. Завдяки сприянню ТРК «ТІМ» і підготовленого репортажу, могилу Варвари Баратової, нарешті, привели в порядок.Сподіваюся на диво, сподіваюся на світло особистості Іоасафа, яке торкнулося Прилук: воно допоможе зберегти унікальний цвинтар–меморіал, де кожен надгробок — слід в історії. Саме завдяки Святителю народилося братство нашого міста з Білгородом, який став близьким і рідним Святителю. На кошти Почесного громадянина Прилук, мецената Юрія Коптєва, і при його постійному контролі за ходом робіт облаштовується площа, центром якої стане бронзова фігура Іоасафа. Саме так Юрій Вікторович відзначає подію, що з'єднує український і російський народи, — сторіччя з дня канонізації Іоасафа Білгородського. Минулі століття не зменшили значення особистості Святителя, його діяння ще не раз осяють рідну землю.

Автор Олена Клочко.