У серпні 1932 року мого діда Микиту Шаповала засудив показовий суд за відмову йти в колгосп
Село Бубнівщина на півночі Полтавської області принишкло з великого переляку. Колективізація! Розкуркулення! Примусово залишали рідні домівки родини «куркулів», яких насправді в селі не було жодного. Тож до виселення влада призначила найтрудолюбивіших, хто власним горбом більше приробив і кращу хату мав. Людей виганяли світ за очі на інші чужі землі. Деякі опинилися аж у Сибіру та на Далекому Сході.
Микита Шаповал господарював з дружиною, самотужки обробляв кілька десятин землі. Та й старші діти вже добра поміч, надія й на менших — швидко підростають. Шаповал, як і більшість у селі, походив з «посполитих», тобто з порівняно незалежних землеробів. Не наймитував, але й у найми нікого не брав.

Основну масу населення Прилуччини, як і всієї України, з давніх-давен становили селяни. Найважливішим заняттям селянства було хліборобство, скотарство, ремесла та промисли. В селах працювало багато ремісників. Селянські ремесла ґрунтувалися в основному на сировині, що вироблялася в їхньому господарстві. Найбільш було поширене теслярство, ковальство, кушнірство, кравецьке ремесло, ткацтво, гончарство, бондарство. На початку ХУІ ст. в Україні було відомо понад двісті ремісничих спеціальностей. Велика кількість ремісників об’єднувалися в цехи.

Любов’ю і пошаною оточене ім’я Тараса Григоровича Шевченка в нашому краї, де він побував кілька разів, знайомлячись із мешканцями та історичним минулим.
Це, як відомо, відобразилося в його мистецьких, а згодом і в прозових творах та поезії.
Вважають, що поет тричі побував на Прилуччині: 1845, 1846 та 1859 років. Проте ґрунтовне дослідження і вивчення його біографії на основі опублікованих в 70—80-х роках минулого століття джерел надає підстави стверджувати, що Тарас Шевченко бував на Прилуччині 1843,1844, 1845,1846 та 1859 років.

«Учитель, виховай учня!» - так ще з часів античності визначалися завдання науки і її малих зерен – середньої і вищої шкіл.
Прилуцька чоловіча гімназія з 19 століття стала тим джерелом, яке живило не тільки вітчизняні, а й зарубіжні передові ідеї. З її стін вийшли видатні вчені, громадські діячі, творці в області літератури, мистецтва. Це композитор, народний артист і педагог Левко Миколайович Ревуцький, академіки Олександр Григорович Шліхтер і Георгій Васильович Пфейффер, відомий російський юрист і дипломат Дмитро Іванович Курський, брати Маслови (Василь Іванович – професор, історик, літературознавець, педагог і Сергій Іванович – член-кореспондент Академії Наук України, знавець давньослов’янської літератури, дослідник творчості Кирила Транквілліон-Ставровецкого, української друкованої книги 16 - 18 століть) та інші.

Іноді дивує збіг обставин, які різко змінюють хід життя, і лише після досить тривалого проміжку часу усвідомлюєш: випадковість, котра здавалася несподіваною, була визначена особистістю людини.
Що спонукало Василя Маслова, випускника філологічного факультету, закоханого в історію російської літератури 18-19 століть, в 1927 році очолити Прилуцький краєзнавчий музей? Випадковість чи закономірність? Відтоді минуло майже сторіччя, залишилися тільки факти і деякі щоденникові записи та листи з приватного архіву братів Маслових.
Але наскільки ж захоплююче, зазирнувши у минуле, спробувати реконструювати низку подій!
Отже, чому саме Василя Івановича Маслова наші мешканці вважають творцем місцевого музею?

Однією з найвизначніших осіб з козацького роду Горленків був онук полковника Дмитра та син Андрія Дмитровича - Яким. Знаний, як людина великого розуму й високої культури. Просвітитель, визначний церковний діяч, талановитий поет та оратор.
Народився Яким Андрійович Горленко 8 вересня 1705 року в предківському маєтку, що знаходився під Прилуками, на лівому березі Удаю між приміськими селами Лапинцями та Замістям, і звався хутором Чернявщиною. Жили Горленки великою дружною родиною. Батько був людиною високоосвіченою та релігійною, мріяв усіх синів своїх виховати захисниками рідної вітчизни, за козацькими предківськими законами. Після поразки гетьмана Мазепи дід Якима - полковник Дмитро та батько - бунчуковий товариш Андрій Горленки були на за-сланні у тяжкій та принизливій московській неволі. Виховували Якима мати Марія Данилівна - донька гетьмана Данила Апостола й бабуся Марія Захарівна - племінниця гетьмана Івана Самойловича.

Минулого року доля подарувала мені дві чудові подорожі до Львова. Перша з них відбулася весною, о тій порі, коли ледь починали цвісти вишні, друга - восени, коли про цвіт не було уже й згадки, а пурпурово-зелене листя облітало з дерев сумно вмираючи під осіннім дощем. Я блукала львівськими вуличками, вкритими бруківкою, заходила до мовчазних, гордих соборів і слухаючи легенди старого міста, відомі всьому світові, мимоволі пригадувала історії мого міста, які межують з легендами...
В книзі В.Маценка «Прилукщина. Историческое и статестическое описание територии Прилуцкого уезда Полтавсой губернии», видрукованої в місті Ромни у 1888 році я прочитала ось ці рядки, про нашого земляка Павла Павловича Білецького-Носенка: «По странным обстоятельствам в литературном мире имя Белецкого-Носенка не пользуется той известностью, которою ему следовало бы пользоваться: на малоросийском языке им написаны «Граматика малоросийского языка», «Басни», «Приказки», повесть «Иван Золотаренко», роман «Богдан Хмельницкий», «Словарь юго-восточного русского языка», «Естетика», «Лингвистика».

Славні Прилуки – тисячолітнє місто на берегах тихого Удаю, місто з величною й трагічною історією, яке в буремнім 1648 році волею великого гетьмана Богдана Хмельницького стало столицею Прилуцького козацького полку. Прилуцькі козаки, керовані видатними полководцями, вписали немало величних і трагічних сторінок в історію нашої Вітчизни. Саме тоді, в середині 17 століття, у Прилуках постала неприступна козацька фортеця з валами й ровами, стінами та вежами, храмами й палацами, будинками козацької старшини, купців та ремісників. Прилуцьким полком у різні часи командували полковники: Іван Шкурат-Мельниченко, який героїчно загинув у битві під Берестечком, Тиміш Носач – соратник Б.Хмельницького, Петро Дорошенко – славний гетьман України, Дмитро Горленко – соратник і однодумець гетьмана І.Мазепи, Іван Стороженко – засновник славетного козацького роду, та багато інших.

На світанку 20-го століття чарівним ліхтарем називали кінематограф, що «оживляв» плівку зі зображеннями, перетворював мертві картинки на такі, що рухаються.
Але окрім такого історичного пояснення є й інше, що прийшло до нас із казок, де все можливо: вирушити в минуле, заглянути в майбутнє, здогадатися, про що мріє перехожий або взагалі замовити калоші щастя, які виконують будь-яке бажання, - і все це за допомогою чарівного ліхтаря фантазії художника і письменника.
Але, за великим рахунком, чарівним ліхтарем може стати будь-який документ, що дійшов до нас з минулого: фронтовий лист батька або діда, свічник або глек, які дбайливо зберігаються в сім'ї, і, звичайно ж, старовинні фотографії. Років сто тому майже в кожній сім'ї городян на почесному місці лежали сімейні альбоми – в оксамитових, шовкових або коленкорових палітурках, зі шкіряними корінцями, до яких інколи ще додавався і маленький мідний замочок – клямка. Такі скарбниці фотодокументів передавалися з покоління в покоління, аж до громадянської війни, коли подібні альбоми ставали приводом для арешту або розстрілу. Та все ж таки були сім'ї, які зуміли зберегти і донести до нас безцінні свідоцтва епохи, що відійшла.

Згадується той далекий час, перший повоєнний рік, коли ми, після закінчення четвертого класу, здійснили свою першу в житті подорож-екскурсію, яку провела наша вчителька Наталія Володимирівна Приходько (Ганжа).
Минуло багато десятиліть, але враження від неї, чітко зберегли окремі епізоди, які ніколи вже не зникнуть із пам’яті.
Навчався я тоді в середній школі № 4. І не підозрював, що її подвір’я впритул прилягає до історичної зони, старовинного валу міста, сліди якого ще проглядаються й сьогодні. Почуте і побачене під час подорожі глибоко залягло в пам’яті і часто будило уяву про минулі часи.