Розвиток промисловості. В першій половині XIX ст. на Прилуччині, як і в усій Полтавській губ., дещо швидше, ніж раніше, розвивалися галузі промисловості по обробці сільськогосподарської сировини. Певних успіхів досягла промисловість по обробці продуктів тваринництва. Зокрема, продовжувало розвиватися виробництво сукна на підприємствах мануфактурного типу. Ряшківська мануфактура була типовим підприємством того часу. Власником її був кн. М. Б. Юсупов. Протягом 1816 р. Ряшківська мануфактура поставила 70232 арш. армійського сукна. По ревізії 1816 р. при мануфактурі налічувалося 1324 д. ч. ст. і 1473 д. ж. ст. З цієї кількості безпосередньо на підприємстві працювало 619 чол. У 1844 році на підприємстві налічувалося «робітників, майстрових і службових осіб 873 душі». У цей час воно було оснащене 165 ткацькими верстатами. В с. Охіньках знаходилась друга суконна мануфактура значно менших розмірів.
Вона належала поміщику Троцині. Там же розташовувалося ще менше підприємство, яке належало капітану М. Милорадовичу. Успішний розвиток суконної промисловості пояснювався, з одного боку, наявністю розвинутого вівчарства, а з другого – потребами армії. В селах сукно грубого ґатунку вироблялося в майстернях ремісничо-кустарного типу.
Промисловість по обробці продуктів рослинництва на Прилуччині була представлена борошно-круп’яними підприємствами, маслоробнями, олійницями, цукроварнями і винокурнями. У 1804 р. в повіті нараховувалося 717 вітряків і 185 водяних млинів. Через 16 років число водяних млинів зменшилось до 156, вітряків зросло до 1000.
В Полтавській губ. цукроваріння почалося у 1828 р. Зараз важко сказати коли була побудована перша цукроварня на Прилуччині, але у 1846 р. цукроваріння існувало вже в Срібному, Березівці, Замісті і Вернигорівщині, Вільшані, Жадьківці. Першими власниками цукроварень були поміщики (М. Величко, Лукомський, О. Ріттер, Трифановська та ін.). Вони займали панівне положення і у винокурній промисловості, якій належало перше місце серед галузей по обробці продуктів рослинництва. В Полтавській і Чернігівській губ. винокуріння на початку XIX ст. було правом одного лише дворянства та і козаків, причому останні могли торгувати «чарковою мірою в домах своїх». Всі інші стани і євреї не могли ні торгувати вином, ні тримати шинків, про що вивішувався указ на всіх шийках і винокурнях. Дворяни не могли продавати вино в державних селищах, де цей продаж проводився казною. В рік запровадження Полтавської губ. в Прилуцькому повіті було 113 винокурень і 86 пивоварень. На початку століття в повіті на винокуріння витрачалося 13—14% урожаю хліба, причому використовувалося тільки жито. Продаж вина, пива й меду в місті віддавався на відкуп на чотири роки. Спиртні напої продавалися в шинках. Багато було «виставок». Так звався продаж напоїв під час ярмарків,базарів,і взагалі там, де було скупчення людей. Продаж цей носив тимчасовий характер. На «виставках» під час ярмарку можна було почати торгівлю за два дні його відкриття і по його закінченню торгувати ще два дні. В Прилуках було 59 «виставок». В неділю, святкові та табельні дні продане напоїв заборонявся на час виконання літургії й хресних ходів. Міністерство фінансів пропонувало розміщувати шинки так, щоб не позбавити «народного задоволення в купівлі напоїв». Незважаючи на такі пільгові умови для купівлі спиртних напоїв, пияцтво не було в той час народним лихом. В Полтавській губ. у 1845 р. вмер від пияцтва 1 чол. з 103438, тоді як в усіх інших губерніях Російської імперії — 1 чол. з 80532. Через 30 років кількість винокурень зменшилась майже наполовину, в повіті їх зосталося 75. У 1846 р. діяло вже лише 27 винокурень, на яких в період винокуріння, тобто за 6 місяців, було викурено більше 200 тис. відер вина. Хоч в кінці першої половини XIX ст. кількість винокурень в повіті зменшилась, вироблена ними продукція збільшилась.
Селітроваріння здавна було традиційною галуззю промисловості на Лівобережжі. У другій чверті XIX ст. в Полтавській губ. спостерігався його занепад. Крім низької ціни, яку пропонувала казна, цьому сприяв привіз чилійської селітри, яка незабаром витіснила селітроваріння в Україні. У 1846 р. в повіті було 5 селітроварень, які виготовили в цьому році 4220 пудів селітри на суму 21100 крб.
В повіті діяли також свічний і миловарний заводи, які в 1846 р. виробили 100 пудів продукції. Вони належали поміщику Величку.
Для забудови Прилук по новому плану потрібна була цегла. На початку століття купець Д. Чорний побудував за містом цегельний завод. Згодом кількість цегельних заводів в повіті збільшилась.
В списку населених місць Прилуцького повіту за відомостями 1859 р. названі 59 населених пунктів (без міста), в яких згадані 108 підприємств.
Протягом першої половини XIX ст. у промисловості відбулися певні зрушення: збільшувалася кількість підприємств і чисельність зайнятих на них робітників, а також вироблена ними продукція. В цей період на підприємствах застосовувалася переважно примусова селянська праця.
В перші роки після реформи 1861 р. Розвиток деяких галузей промисловості уповільнився. Це пояснювалося ліквідацією кріпосної праці і заміною її працею вільнонайманою. Число робітників трохи зменшилось. Це зменшення йшло за рахунок суконного, селітрового, винокурного і цукрового виробництв, де особливо широко застосовувалася праця кріпаків. Сказане торкнулося безпосередньо і Прилуцького повіту. Припинила існування Ряшківська суконна мануфактура. В перші роки після реформи в повіті ще було 5 цукроварень, але незабаром вони почали занепадати і у 1872 р. припинили своє існування. Та ж картина спостерігалася і в усій Полтавській губ., де в 1895 р. залишалося лише 2 цукроварні. В перші десятиріччя після реформи в цукровій промисловості відбулися деякі зміни. В 80-ті роки більшість заводів перейшла від добування соку з цукрових буряків за допомогою преса до засобу дифузії. Це різко підняло продуктивність, але вимагало дорогого переустаткування виробництва. Видно, припинення цукроваріння в Прилуцькому повіті було викликане неспроможністю конкурувати дрібним заводам, якими володіли поміщики, з акціонерними компаніями, а також з великими новими заводами представників української буржуазії Харитоненка і Терещенка.
В 60-ті роки кількість винокурень в повіті зменшилась до 36. Незважаючи на це, повіт, як і раніше, займав перше місце в губернії як по числу заводів, так і по кількості викуреного вина. У 1862 р. було викурено 326852 відра вина. В 90-ті роки в повіті залишилися лише три винокурні: Покровська, Смоська і Срібнянська.
В джерелах д
ругої половини XIX ст. опубліковані дані про деякі промислові підприємства повіту. Розглядаючи ці дані за період 1871-1900 рр., можна відмітити, що лише кількість вітряків з року в рік збільшувалася (з 1943 до 2441); приблизно на одному рівні залишалася кількість цегельних заводів (4-5); незначно коливалась кількість топчаків борошномельних (20-17) та кузень (207-178). Кількість всіх інших підприємств значно зменшилась. Пояснити це можна, певно, тим, що у 1873-1876 рр. промисловість охопила криза. Після деякого пожвавлення в другій половині 70-х років весною 1880 р. вибухнула нова промислова криза, яка разом з депресією тривала до 1886 р. Можливо були й інші причини зменшення кількості підприємств в повіті.
Разом з тим в кінці XIX ст. росла механізація виробництва в промисловості і сільському господарстві, що можна проілюструвати збільшенням числа парових котлів у повіті: у 1895 р. їх було 21, у 1896 р. – 31 і у 1897 р. – 42.
Деякі уявлення про кількість значних фабрик і заводів, зміни обсягу виробництва на них, а також про ріст чисельності робітників, зайнятих на цих підприємствах в останньому десятиріччі XIX ст., приведені в таблиці.
Стан промисловості в повіті в кінці XIX ст.
1890 р. 1891 р. 1892 р. 1897 р.
Число фабрик і заводів 211 210 284 333
Річний обсяг виробництва, крб. 613396 474281 514725 636404
Число робітників 499 619 1181 1031
Дані, приведені в таблиці, свідчать про ріс кількості значних підприємств і чисельності робітників. Разом з тим звертає на себе увагу те, що обсяг виробництва у 1897 р. лише незначно перевищував обсяг 1890 р. Найбільший вклад у річний обсяг виробництва вносила тютюнова фабрика Рабіновича і Фраткіна, що почала діяти у 1889 р., і винокурні.
Розвитку промисловості і торгівлі сприяло будівництво залізниць. У 1893 р. почався рух по вузькоколійній лінії Пирятин-Крути-Чернігів. В кінці XIX ст. товарна станція Прилуки щорічно відправляла більш як 3 млн. пудів вантажів, в тому числі 2 млн. пудів хліба і 0,5 млн. пудів тютюну, а одержувала їх здебільше 1,5 млн. пудів.
Розвиток сільського господарства. Зрушення в промисловості сприяли розвитку продуктивних сил у сільському господарстві. Пристосовуючись до умов зростаючих товарно-грошових відносин, прагнучи збільшити прибутковість своїх маєтків, частина поміщиків розширювала площі посіву найбільш ходових на внутрішньому і зовнішньому ринках зернових і технічних культур за рахунок скорочення пасовищ та селянських наділів, впроваджувала в сільськогосподарське виробництво машини й удосконалені знаряддя праці, іноді переходила від трипілля до багатопілля.
У 1802 р. середньорічний (за 10 років) урожай хлібів у повіті складав 128447 четвертей. З них на винокуріння використовувалося 17582 четверті (13,7%), а все інше йшло на внутрішнє споживання; вивіз за межі губернії не здійснювався. Але добрі урожайні роки межували з неврожайними, інколи останні йшли підряд. Так, голодному 1833 р. передували три роки недороду в Полтавській губ., внаслідок чого запаси хліба, які малися в поміщицьких і казенних маєтках, були вкрай зменшені. В Прилуцькому повіті залишилося тільки 489 четвертей запасного хліба. Після жорстокого голоду 1833 р. уряд 5 липня 1834 р. видав указ, на підставі якого Прилуцькі дворянські збори вирішили, що кожний поміщик, який мав 50 душ і більше кріпаків, зобов’язаний був улаштувати магазин на протязі 4-х років. Влітку 1838 року в повіті було побудовано 200 магазинів для зберігання запасів хліба. Але користь від них, мабуть, була невеликою, бо підтримувались вони недбало. У 1856 р. ревізія відзначила, що з 148 сільських магазинів лише 42 знаходились в повній справності, в 73 маєтках не виявилося ні хліба, ні самих магазинів, в 28 магазинах була недостача 10 тис. четвертей хліба.
Неврожаї 30-х років викликали необхідність запроваджувати вирощування картоплі, яку в Прилуцькому повіті вперше почали садити у 1842 р.
Урожай хліба у 1876-1886 рр. був цілком задовільний, ще кращий був у 1900 р. Збір зерна з однієї десятини, за винятком жита й гречки, був більший, ніж в середньому за період 1879-1886 рр. Значно зросла врожайність пшениці – ярової в 1,37 і озимої в 2,46 раза. У 1900 р. найбільші площі землі відводилися під жито і овес, це були головні зернові культури в повіті; площі під ярову пшеницю були майже в сім разів більші, ніж під озиму, хоча в інших губерніях озима пшениця стала основною товарною культурою; в повіті уже вирощувалася значна кількість картоплі; населення повіту в цьому році було не тільки цілком забезпечене продовольством, але й мало можливість вивозити за межі повіту 54,7% вирощуваного вівса, 28,5% ячменю, 49% озимої та 21% ярової пшениці.
Помітно розвивалося на Прилуччині тютюнництво. У 1803 р. в повіті виробляли «варгинський, амерсфортський і бакун», але порівняно в малій кількості. В середині століття повіт став одним з найбагатших постачальників простого тютюну. Протягом трьох років, з 1848 по 1850 рр., в повіті було вироблено 115 тис. пудів махорки. «Махорська рубанка кращого сорту» вироблялася в Срібному. За даними 1877 р. в повіті тютюн розводився «амерсфортський» (махорка) і бакун, але виробництво останнього, як слабшого, рік від року зменшувалося, махорки ж збільшувалося. У 1895 р. 140 сіл повіту займалися тютюнництвом; налічувалося 178332 плантації; загальна площа землі під посівами тютюну складала 2698 дес. Середній урожай на десятину – 137 пудів. Махорки було зібрано 369104 пуди. У 1900 р. площі під посів тютюну порівняно з 1895 р. подвоїлись.
Незважаючи на поступове витіснення вівчарства зерновим господарством, у 1862 р. в повіті налічувалося 77617 голів овець, з яких майже 70% було тонкорунних. З роками кількість овець зменшувалася, падала доля тонкорунних. За 1900 р. повідомляється тільки загальна кількість овець – 65949 голів без зазначення співвідношення між тонкорунними та простими породами.
Кількість великої рогатої худоби і коней в період після реформи збільшувалася: з 1862 по 1900 рік рогата худоба – в 2,1, а коні – майже в 6,8 раза.
