Не сприйміть за іронію, а за щире почуття: важко писати про велику людину… маленькій українці. Двісті ролей у театрі, близько 50 – у кіно, народна любов і повага, допоки існуватиме хоч останній кадр із фільму «За двома зайцями». Такий підсумок життя видатного актора Миколи Яковченка, народженого 16 травня 1900 року. І те, що він помер у 1974-му сприймається швидше як дата, аніж факт. Бо факт у наступному – ось уже 108 весну Яковченко народжується знову.
Усі, хто знав актора особисто, в один голос стверджують: «Микола Федорович був людиною доброю, щирою й неймовірно компанійською». Власне, жага бути в центрі уваги стала причиною як возвеличення, так і смерті актора.Більшість із нас знають Яковченка за його ролями в кіно: целулоїдна плівка міцніша за пам’ять куліс. Але мало відомо про його останню роботу «Дід лівого крайнього», зняту за рік до смерті актора. Ця картина не стала такою архіпопулярною, як «За двома зайцями» та «Максим Перепелиця», не принесла вона лаврів ні режисерові Леоніду Осиці, ні тепер уже легендарним акторам Брондукову, Степанкову, Сперантовій, Симчичу й тому ж таки Яковченку, під якого створювали фільм.Ось що сказав леонід Осика: «Це освідчення акторові Миколі Федоровичу Яковченку, заради нього я взявся робити цю картину. На жаль, кінематограф його по-справжньому не відкрив, його використовували переважно як колоритний типаж, маску такого собі лукавого діда, який їсть галушки».
Роль Яковченка в цьому фільмі була головною, та більше – в його житті-бутті. Як і герой картини – маляр, який на своєму віку перефарбував сотні будинків і знає, що за красивим фасадом люди живуть добре й щасливо, актор усе життя намагався створювати такий «красивий фасад» – удома, на роботі, в компаніях. Проте Яковченко, якому доля призначила носити маску коміка в цьому житті, був блазнем із сумними очима.
Він і паски святив
Племінники актора – єдині родичі, які можуть передати живу пам’ять про нього. Прямі нащадки, дві доньки й онук, померли. Племінниця Яковченка по матері Наталія Гуцол стверджує:
– Це була знаменита родина на все місто, походили вони з кубанських козаків. Їхній батько займався рибальським промислом, володів землями й будинками. Обох синів, Миколу й Сергія, він віддав у церковноприходську школу. Але Микола вибрав собі професію актора, що не подобалося родині, хоча коли він переїхав у Київ і став знаменитим, то думка змінилася.
– Ви добре пам’ятаєте дядька?
– Найяскравіший спогад пов’язаний із моїм вступом в училище імені Глієра. Я успішно закінчила музичну школу в Прилуках, і батьки разом із Миколою Федоровичем вирішили, що я маю зайнятися музичною кар’єрою. Пам’ятаю, як приїхала в Київ, щойно закінчивши 9-й клас. Заходжу до них у квартиру на проспекті Перемоги (на стінах – шаржі на Яковченка), бачу Юну, яка теж була актрисою, та її подруг, котрі одразу починають мене обговорювати: «Ні, не зможе! Це не для неї!» Виявляється, вони подумали, що я збираюся стати актрисою, але коли з’ясували ситуацію, то влаштували дуже теплий прийом.
Я успішно пройшла прослуховування. Тільки не сподобалося мені , поскаржилась, що екзаменатор постійно намагався мене вщипнути або поплескати. Коли я пожалілася Миколі Федоровичу, він тільки посміявся з мене, мовляв, це нічого. Якось згодом ідемо ми вулицею, усі його впізнають, вітаються, перешіптуються: «Яковченко! Яковченко!» Дядько йде задоволений, руки так за спину заклав (це була його фірмова поза), усмішка од вуха до вуха, а я – як не у своїй тарілці. Зрозуміла: слава – то не моє і... втекла з Києва.
– Яковченко був частим гостем у рідному домі?
– Так! Іще й друзів-акторів привозив. Тоді це ставало святом для половини міста. Він настільки вмів привернути до себе людей, що інколи це доходило до незвичайних випадків. Якось на Великдень Микола Федорович, пам’ятаючи своє церковноприходське минуле, переодягнувся в попа й пішов по хатах: сповідати, освячувати. Мама розказувала, що він зібрав тоді неймовірну кількість продуктів.
– І радянська влада стерпіла таку крамолу від знаменитого артиста?
– Дійсно, йому за це нічого не було. За життя його любили, а після смерті...
Ми підходимо до будинку на вулиці Котляревського, де народився знаменитий актор.
– Іще радянська влада повісила тут меморіальну дошку. Обіцяли створити музей, навіть приходили описувати дерева й кущі. Потім усе затихло. У 70-х вам би кожен сказав, хто такий Микола Яковченко, а нині з тих сусідів майже нікого немає. Квартиру ж, у якій жив дядя Коля, розміняли. Кому дісталися речі, я не знаю.
Назустріч нам виходить чоловік, теперішній мешканець родинного гнізда Яковченків. «І як воно жити в будинку відомої людини?» – наївно цікавлюся в дядька й чую у відповідь: «Ну як? Собаку посадив – ніхто не заважає. Сусіди тут багато ходять. А зйомки нас не дуже турбують».
Драма великої людини
Пам’яттю Яковченка в Прилуках опікується громадська організація – культурний центр «Дім Миколи», що існує з 2002 року. Ідейний натхненник проекту Ігор Павлюченко не може змиритися, що Київ, як йому здається, більше шанує актора, ніж його рідні Прилуки: «Ми створили кафе «За двома зайцями», книгарню, тут можна подивитися фільми про Яковченка. 2008 рік стане визначальним в традиції вшанування актора в його рідних Прилуках. У травні, на День народження Миколи Яковченка, на Театральній площі буде відкрито пам’ятник видатному сміхотворцю, авторський проект скульпторів Володимира і Олексія Чепеликів. Варто зазначити, що всі роботи по реконструкції площі і встановлення пам’ятника виконано коштом благодійника Юрія Коптєва».
«Чому «Дід лівого крайнього» не вийшов на екрани?» – запитую в сценариста фільму Івана Драча. «Якщо відверто казати, це була така пиятика Осики та Яковченка, що не можна було сподіватися, що із цього фільму щось вийде. Хоча ми з Осикою писали сценарій спеціально під Яковченка. Я його мало знав, просто любив як актора театру Франка, це була блискуча плеяда акторів: Бучма, Мілютенко, Шумський. Яковченко вирізнявся серед них природним даром, безпосереднім гумором».
Микола Федорович постійно прагнув спілкування, а там, де улюбленець мас, не обходиться, як відомо, без пригощання. Великою драмою в його житті стала смерть дружини, красуні Тетяни Марківни. Потім була втрата старшої доньки.
Спогади тих, котрі знали Яковченка, рясніють анекдотами про його п’яні походеньки. Усе це подано з такою поблажливістю, у якій, проте, інколи проскакує нотка... сорому: усі вони його любили й готові були йому пробачати витівки. Так за лаштунками кумедної фізіономії ховалася ціла драма великої людини.
Найвідоміші ролі:
Довгоносик – «У степах України», 1952.
Терентій Перепелиця – «Максим Перепелиця», 1955.
Комендант – «Штепсель женить Тарапуньку», 1957.
Опецьковський – «Шельменко-денщик», 1957.
Сірко – «За двома зайцями», 1961.
Пацюк – «Ніч перед Різдвом», 1961
Лопата – «Королева бензоколонки», 1963.
Сторож – «Веселі Жабокричі», 1971.
ПЕРЛИ ВІД ЯКОВЧЕНКА
«Що б не сталося, ми це переживемо!»
«Не треба тому чорта шукати, у кого він за плечима».
«Яке я хамло?!»
«Зав’язав, не п’ю. Але з тобою – з великою охотою».
«Мадам, ви така красива, як шхуна. У вас три карбованці немає?»
«А горілка та була, як молода артистка в першому спектаклі...»
«Подивлюся в дзеркало – і плюнуть хочеться!»
«Сьогодні ви муж і жена, а завтра сам Бог не скаже, чим ви будете. Очень, очень і очень!»
Від редакції. Текст передрукований і адаптований зі статті, розміщеної раніше в газеті «Без цензури».
