Люблю іти над Удаєм-рікою./ Де білі зорі світяться на дні,/Де хвилі розмовляють з осокою./І місяць, в очі дивиться мені./

Л. Гнатенко

І. Народження річок
Великий і розмаїтий світ річок. Ніби кудись поспішаючи стрімко несуть свої холодні, буйні води гірські ріки. Тихоплинно, немов роздумуючи над уже прожитим життям, та розмірковуючи над прийдешнім протікають спокійно й поважно рівнинні річки. Є ріки великі, знані в усьому світі, є маленькі, малопомітні річечки, про які знають лише навколишні жителі. А ще були річки, про які залишилися лише згадки в книгах і літописах, старовинних документах, були й такі, що зникли без сліду.
В Україні налічується 63 тисячі річок. До числа великих належать Дніпро, Дністер, Сіверський Донець, Десна, Прип'ять і Південний Буг. Всі інші - середні й малі річки.
Малі річки не більше як 60 відсотків водних ресурсів України. На жаль рівень води в них з року в рік знижується. Цей процес розпочався давно і його можна простежити на річках нашого краю.
Колись Удай був великою судноплавною річкою, по якій плавали наші пращури від гирла до Прилук і вище. Біля річки росли густі ліси, які захищали її від намивання ґрунту. З часів польської колонізації (Вишнивеччина 16 -17 століття) ліси випалювали для добування поташу, вирубували й розкорчовували, розширюючи орні землі. Стічні води з розораних балок і оголених берегів замулюють ріки й джерела, що їх живлять. По берегах дедалі більше розростається вологолюбива рослинність і на поверхні річок все менше й менше залишається плеса чистої води. Багато річок загублено бездумною меліорацією, загублено назавжди.
Старий Удай…! Тиха затишна річка несе свої лагідні води в мальовничих берегах. Початок бере поблизу села Рожнівки на Ічнянщині. Пронісши свої води землями Ічнянського, Прилуцького, Срібнянського, Варвинського районів Чернігівської області та Пирятинського і Лубенського Полтавської області - впадає в ріку Сулу, а далі в Дніпро-Славутич, в Чорне Море.
Удай в'юниться рівниною, петляючи й змінюючи напрям своєї течії то з заходу на схід, то з півдня на північ. На скільки покрученість річки подовжує її течію можна судити з того, що від витоку до гирла по прямій близько 118 км, а по річці цілих 327 км. Так наприклад, біля Переволочни Удай робить «луку» завдовжки 7,5 км, її краї сходяться так близько, що частина села розташовується всередині цієї «луки» начебто на острові, з'єднаним з «материком,» вузьким перешийком твердої землі шириною біля 215 м. Раніше цей перешийок був ще вужчим і весною затоплювався водою повністю. В давні часи на цьому місці, скорочуючи шлях, волоком перетягували кораблі, звідки й пішла назва села Переволока, або Переволочна.
Площа басейну Удаю 7030 км². Цікаво, що май же з того ж місця, звідки починається Удай, витікають ще й Остер, Борзна, Ромен і всі вони течуть у різних напрямках. Про наші річки складені поетичні легенди, старі перекази. Ще з дитячих років запам'яталась цікава легенда про Удай. Начебто на дні ріки знаходиться затоплене шведами у 1708 році золото й інші скарби, які вони тікаючи не змогли вивезти з собою. Німці бралися за очищення русла ріки безкоштовно, але з умовою, що все знайдене на дні залишиться їм, на що, звичайно ж, ми не погодились.
Дитинство благословенна пора життя, пора, яка назавжди залишає яскраві спогади про «свою» річку, річку нашого дитинства. Як гарно, як красиво на Удаї в тиху й теплу літню ніч. Високий, як ліс, очерет, струнка рогоза й ситняг нагадують фантастичні неприглядні джунглі. Здається, що ось зараз розсунуться хащі й звідти вистрибне страшний хижий звір. Але тихо й привітно шепоче очерет, шелестить осока, киває рогоза.
Ріки як люди - народжуються, живуть, старіють і помирають, тільки їх життєвий шлях незмірно триваліший ніж у людини й обчислюється тисячами тисяч років. Коли ж виникла ріка Удай і її притоки? Скільки їм років? Німецький вчений-геолог Мельхіор Неймайр і російський Олександр Іностранцев, інші вчені, доводять, що 195 мли. років тому, в Мезозойській ері, на початку Юрського періоду, океан займав майже всю Європу, в тому числі й нашу територію. В кінці Юрського періоду (130 мли. років тому) відбулося загальне підняття суші. Але на Лівобережжі Дніпра, на нашій території, ще знаходилось, море, котре з'єднувалось з Чорним морем і протокою з Північним океаном. Підтвердженням того, що Прилуччина була затоплена морем є віднайдена недавно геологами на нашій території хромомагнієва сіль – бішофіт. Вона могла утворитися лише на терені колишніх морів.
20 мільйонів років тому, в Кайнозойській ері, в кінці палеогенового періоду уже сформувались в теперішніх контурах материки і океани. В той час був теплий тропічний клімат на нашій території, з багатим рослинним і тваринним світом. В кінці палеогену почалося похолодання, наступив льодовиковий період. Льодовики декілька разів насувалися на нашу територію. Товщина їх в деяких місцях сягала тисячі й навіть двох тисяч метрів. Рухаючись на південь льодовики танули і з під них витікала маса води, несучи з собою каміння й пісок, утворюючи русла майбутніх рік.
Великі ріки мають більший вік. Так геологи стверджують, що Дніпро виник 4,5-3 мільйони років тому, в період Лихвинського обледеніння. Малі ж річки мають ще менший вік.
Ріки в житті людей завжди відігравали величезну роль. На їх берегах люди будували свої житла, в ріках добували їжу, водні шляхи вели їх в інші землі. Протягом віків живописці змальовували їх на своїх полотнах, письменники, поети оспівували в поетичних творах, вчені створювали наукові трактати. Ось, і про Удай залишили спогади арабський мандрівник П. Аленський, наші видатні українці Є. Гребінка і Т.Шевченко, сучасні письменники й поети Олекса Десняк, Остап Вишня, Л.Забашта, В. Бичко, Б.Степанюк. М. Турківський.
Красиво на Удаї в усяку пору року. Ось як згадував Валентин Бичко про річку свого дитинства в осінню пору: «На Удаї просторо й привільно. Шумлять сухі очерети. Поруділи осоки. А в ковбанях і на плесах гомонять качині зграї. Ось летів їхній трикутник над твоєю головою і рантом упав, розсипався, по стрижню тільки плескіт пішов. Вдивляєшся пильно в срібну смугу води і раптом бачиш — одне виринуло, друге і вже ось вони всі пливуть ланцюжком кудись у багатше на їжу місце».
Багато хороших слів про наш Удай написано Бориславом Степанюком:
З долини із-за шелюги,/ Хитнувши злегка береги,/ Назустріч Удай виплива./ Роняє краплями слова:/«Я знаю душу не одну/ У синю манить далину…/Я тим щасливий, що
моя / В житті помітна течія...»/
IІ. Історія краю в назвах рік
По назвах річок (гідронімах) можна прослідкувати історію місцевості, через яку вони протікають. Люди, які в сиву давнину населяли край, залишили нам свої давні найменування рік, озер, ставків, урочищ, джерел. Назви великих і середніх рік України найстаріші за віком і сягають доісторичного періоду. Саме вони несуть інформацію, пов'язану з історією краю мовою народів, що заселяли їх береги.
Давайте спробуємо дослідити походження й вік назви ріки Удай. В рукописній книзі «Історія Прилуччини» професор Шкоропад Д. О. пише: «Удай цілком ймовірно тюркське слово. Подібні по вимові назви річок зустрічаються і в інших місцях, річка Уда є в басейні Ангари і в басейні Селенги, крім того ріка Уда, котра впадає в Охотське море».
Дослідник В. І. Абаєв, застосовуючи осетинську мову для дослідження назв слов’янських річок доводить, що річки Дон, Дніпро, Дністер, Дунай пішли від північно-східно-іранського «дан» (річка) і «апр» (глибока). В слові Удай також є видозмінений корінь «дан».
Вчений О.П. Знойко, заперечуючи В. Абаєву, за¬значає: «...застосовуючи осетинську мову він не зважає на те, що й індоєвропейське «удан» означає «безмежна глибина», «хвиля» (звідки й назва нашої річки Удай). Яка ж цих версій ближче до істини? Давайте розберемося спочатку в мовах, на які посилаються автори, заглянемо в енциклопедичні словники й довідники.
У давнину на території України були поширені тюркські мови — болгарська, хозарська, печенізька, кипчацька. Нажаль усі ці мови мертві і не зможуть нам допомогти. До індоєвропейської мови, на яку посилається О. Знойко, відносяться групи слов’янської, германської, італійської, індійської, іранської та інших мов. До іранської групи входить і осетинська мова. У зв'язку з тим, що осетинська мова відноситься до індоєвропейських, то О. Знойко своїм запереченням лише підтвердив версію В. Абаєва стосовно назви ріки Удаю.
Може виникнути справедливе запитання — до чого тут осетинська мова і яке вона має відношення до назв слов'янських рік? Осетини ніколи не заселяли простори України. І знову звернемось до мов. Іранська група розрізняється на давньоіранську, до якої входили: давньоперська, авестійська і скіфська мови; середньоіранську, в якій: середньоперська, парфянська, хорезмійська та інші і новоіранську, до якої входять перська, таджицька, осетинська й інші мови. Як бачимо, в одній іранській групі, але в різні періоди знаходяться скіфська, іранська і осетинська мови.
З історії ми знаємо, що в давнину Україну заселяли племена скіфів. По опису Геродота Скіфія займала територію від Дунаю до Дону і від Кримських гір до зони лісів. До цього часу на території Прилуччини збереглися скіфські могили, було знайдено їх поселений біля Переволочни, Погребів, Миколаївки. Нащадками мови скіфів є согдійська, аланська і осетинська мови. Тож і виходить, що осетинський мовознавець В. Абаєв найближче підійшов до вивчення назв старих слов'янських річок.
До наших часів дійшло немало скіфських власних імен, географічних назв, у тому числі й рік. Цікаво що притока Сіверського Дінця річка Уда в давнину називалася і Удой, а ще — Удай. Багато великих і середніх рік, які протікають в Україні, започаткували свої назви з часів Скіфії. Осетинський вчений В.Абаєв у якійсь мірі віднайшов ключ до розгадки назв наших річок. Отже Удай в перекладі звучить як «хвиля», «глибока», «безмежна глибина».
Що ж до версії Д. О. Шкоропада, то вона підходить для менших рік, котрі отримали назви значно пізніше. Так річка Іченька мабуть отримала свою назву під час татаро-монгольської навали у XII столітті «Слово Ічня без сумніву тюркське. Воно могло утворитись від татарського «ічень» — водопій, стоянка для коней. Мабуть назву спочатку отримало якесь місце на річці без імені, потім на цьому місці була заснована слобода. Разом з слободою своє ім'я одержала і річка Іченька» — так пише Д. О. Шкоропад і з ним важко не погодитись.
До періоду Київської Русі Удай відігравав важливу роль як зручний водний шлях. На північний захід від Удаю знаходились суцільні ліси, а на захід простягалася безмежна степова рівнина. Прилуки, що стояли на березі тоді ще судноплавної річки, були зручним торгівельним пунктом для обміну хутра і шкіри на продукти степів. Тут приставали судна, що йшли з Дніпра і Сули. Це в якійсь мірі підтверджує і одна із версій про саму назву міста Прилук, що походить від слова прилучатися, тобто, що на цьому місті приставали, прилучалися до берега кораблі. Ще зовсім недавно, в 1930-х роках, по Удаю ходили судна від гирла до села Городища (25 км) та від Городища до Лущників (5 км).
Дослідник В. В. Мавродін в «Нарисах історії Лівобережної України» зазначає: «В більшості випадків торгівля велася по водних шляхах... свого часу були знайдені залишки давніх суден на ріках, зараз майже зовсім несудноплавних, наприклад — Острі, Альті, Трубежі, Супої, Удаї, Переводі...»
В часи Київської Русі ріки відігравали визначну роль, як природні рубежі для захисту від ворогів. На них будують міста-фортеці. На Удаї одними з перших міст-фортець в давніх літописах згадуються Прилуки, Переволока (Переволочив), Пирятин, Полкостень. У «Повчанні своїм дітям» Володимир Мономах згадує місто Прилуки в 1085 році, як міцну фортецю, яка захистила його з дружиною від 8-тисячної половецької орди і допомогла розбити ворога.
Прилучани-старожили добре пам'ятають Удай навпроти базару, котрий мав тут два рукави. Вулиця Конотопська (нині Кірова), яка з'єднувала місто і село Сорочинці, проходила через два мости. Пройшло зовсім небагато часу і зараз на наших очах гине, зникає Удай. Хочеться нагадати гіркі слова нашого поета Миколи Турківського:
Задумуюсь над Удаєм-рікою:/ Вузький-вузенький. Аж страх бере./ Що пройдуть роки й він отак помре./Болото здушить чорною рукою./ А рід людський спокійно погляда. /Та що йому?.. Є їсти що і пити./Та що йому, як Удай хоче жити?/Та що йому страшна його біда?/
III. Притоки Удаю
Водні ресурси Удаю підтримували малі річки-притоки, якими розкраяна була вся наша Прилуччина. В «Словнику гідронімів» України» вказано 137 приток Удаю та його найбільших приток. Нажаль, до цього часу більшість із них стали настільки маловодні, що лишилися в пам'яті лише своїми назвами, а декотрі навіть назв не зберегли, а перетворилися у безводні яри і балки, які оживають на часинку весною, під час танення снігу. У деяких з них люди створили ставки та озера.
В 1861 році, по статистиці значиться 31 притока Удаю. Через сорок років їх лише 20, а в наші часи, в 1979 році, в Удай і його притоки впадало лише 14 річок. Так, за 118 років зникло більше половини наших малих річок.
Назви малих річок дають можливість прослідкувати історію краю, вони також розповідають про навколишній рослинний і тваринний світ. Березу чомусь називають російським деревом, символом Росії, але й в Україні її було мабуть не менше і користувалась вона не меншою любов'ю. Про це свідчать назви річок Прилуччини по берегах яких вони росли: Березівка, Березовець, Березовиця. А ще річки Вільшанка, Дубина, Лозова, Тополя, Семидубка, Кропивна. Всі ці назви дають можливість скласти певне уявлення про рослинний світ краю у давні часи. Не менш розмаїтий і тваринний світ, котрий оточував притоки Удаю. Це видно з таких назв, як Боброва, Бугай, Веприк, Гайворон, Галка, Журавка, Куличка, Лисиця, Селезень, Утка, Муховець, Мошківка.
Інколи одна річка мала дві, а той кілька назв, а деякі з них у різних місцях мали різні й назви. Так річка Радьківка у верхів'ї, біля Дзюбівки, називалась Мошківка, через велику кількість мошки, а нижче біля Буд — Чорномошка, ще нижче — Радьківка.
Дехто мабуть здивується дізнавшись, що до Удаю впадає Дунай. А ще притоки Удаю мають такі назви: Дівичка і Бабуся, Свячена і Святогір, Бровар і Дігтярка, Озеряни й Ставище, Сковорідка, Колісничка, Євтушка, Мирводка. Всі ці назви тісно пов'язані з історією краю і ще чекають свого дослідника.
Мешканці багатьох населених пунктів навіть і не здогадуються, що назви їх сіл походять від назв річок, які там протікали. Так, у словнику гідронімів згадуються річки Прилуччини: Борщна, Бубнівщина, Вагва, Гмирянка, Гнилиця, Городня, Гужівка, Дівиця, Журавка, Заудайка, Іваниця, Іченька, Калишівка, Краслянка, Линовиця, Ладинка, Лосинівка, Лутайка, Парафіївка, Полова, Радьківка, Іржавець, Рибець, Смож, Срібнянка, Сухий Ярок, Тростянець, Яблунівка.
Згадаймо про річки, які протікали через Прилуки і біля міста. Через центр міста протікала річка Муховець. Старожили добре пам'ятають залишки русла, що йшло від хутора Ракитного, повз завод будівельних машин, шкіргалантерейну фабрику, гідротехнікум, новий і старий кінотеатри і впадала в Удай десь в районі Броварок. Цікаве припущення, що до назви Муховець, зробив дослідник Л. В. Падалка в книзі «Прошлое Полтавской территории и ее заселение. Полтава. 1914»: «...відзначимо неясну у наш час, але закріплену в народній пам'яті назву урочищ... «Муховець», яка стосується давніх міст Посульської області, одного з важливих районів, старої колонізації племен «сівера», що займав найбільшу територію і усіх відмічених літописно слов’янських племен. Назви «Муховець» стосується штучних водойм на рівних місцях і в ярах. Вони служили, мабуть, ровами біля древніх городових валів з зовнішнього боку... «Муховці» є в Прилуках, Ромнах, Глинську...».
В. Маценко у своїй книзі «Прилуччина» (1888 рік) згадує ще одну річку в центрі міста — Стрижень, яка разом з Муховцем утворювала природний захист старого міста від нападників. В 1891 році вона згадується як струмок, котрий лише весною впадає в Удай. У давнину через Прилуки протікала іще не одна притока Удаю. Про «...озеро, величезне, як море, в яке впадає безліч рік» під Прилуками, згадує в 1654 році арабський мандрівник Павло Алепський.
На околиці Прилук протікала річка Калишівка. Беручи початок біля села Голубівки, вона несла свої води через Дідівці, Калишівку (звідки й назва цього хутора) і впадала в Удай вище Манжосівки. У річки Калишівки була ще й своя притока Синьківка. На плані Прилук 1863 року ця річка позначена від Роменського шляху до Удаю. На тому місці і зараз стоїть Плискунівський, місток, а по старому її руслу тепер течуть води з міських очисних споруд.
З лівого боку Удаю, між Білещиною і Сухополовою під Прилуками впадає під Гирогівцями в Удай річка Полова, у якої була ще й притока Нежирівка.
Це лише частина наших річок, про які пам'ятає населення, або які згадуються в історичних матеріалах, а скільки їх зникло, не залишивши навіть назви на згадку.
Ріки Прилуччини кишіли рибою. Ловилися лящі, язі, соми, лини, окуні, плотва, карасі, йоржі, краснопірка, вугрі. Французький військовий інженер Гійом Левассер де Боплан у своїй книзі «Опис України» 1660 року пише, що в першій половині XVII століття ріки й озера в Україні були «...настільки рибні, що незчисленна кількість риби гине від надмірної тісняви... Я бачив, як витягали понад дві тисячі риб за одним закидом сіті і найменша з них мала стопу (32,5 см) у довжину...».
Потрібно згадати ще одну роль, яку відігравали ріки в житті людей. В XIX столітті на Прилуччині, на Удаї й інших річках працювало багато водяних млинів, які не лише мололи зерно на борошно, а й драли крупу. Так в 1851 році в містечку Переволочні було 16 млинів, Журавці — 9, Варві — 6, Смоші — 17, а в усіх водяних млинах налічувалось 185 поставів. Вітряків у той час налічувалось лише 139. Як бачимо, наші діди-прадіди... вміли використовувати природні, екологічно чисті ресурси для задоволення своїх потреб в енергії.
У своїх спогадах старі прилучани розповідають про чистоту плеса ріки Удай 50—60 років тому, його піщані береги, чистоту дзеркальної води, якою користувалися не лише для напування худоби, але й для приготування страв, умивались, навіть пили. Все це було колись, а зараз, розоравши береги річок, вирубавши ліси біля них, осушивши болота, ми майже втратили свої річки, які обміліли, замулились, позаростали. Скільки було життєдайних джерел у витоках Удаю, в незайманих болотах у верхів'ї! Поспішили з меліорацією, осушили болота і втратили чисті джерела, нічим стало живитися старому Удаю.
Ще в 1923 році був розроблений проект «випрямлення» Удаю в районі сіл Манжосівки, Боршни, Валок. Планувалися прорити канал, понизити рівень води на півтора аршина (106 см) і осушити 3,5 тис. десятин плавнів. На щастя, тоді, чи то коштів бракувало, чи розумна голова втрутилась у цю справу, але цей безглуздий проект не було здійснено.
А от Переводу, притоці Удаю, судилася інша доля. В 1924 році почалося осушування цієї гарної річки, що протікала територією Прилуцької округи. На той час це були чи не найбільші осушувальні роботи, які велися на території тодішнього Радянського Союзу. В газеті «Правда Прилуччини» один з очевидців згадував: «як язиком злизало воду, возами їздять, пішки ходять...» А коли копали, то «над ними (землекопами) здіймалась сила диких качок і крячок, що з переляку не знають де їм і подітись... І заголосили баби: «конопель ніде помочити...» Ось так і згубили чисту річечку, і флору, і фауну.
Пізніше взялися і за Удай. Там, де колись купали коней, ріка відступила, залишивши на згадку про себе одне багно. Про чистоту її вод нічого й говорити.
Мабуть пора вже взятись за розум, повернутися лицем до природи, до нашого Удаю і малих річок, які ще не вмерли. Ми їх загубили, ми перед ними в боргу і нам його віддавати. Річки треба врятувати і зберегти, щоб вони ще послужили нашим дітям і онукам, прийдешнім поколінням.

«Скарбниця» №3,4
Березень, квітень 1994 року