.jpg) Ганна Ігнатенко народилася 11 листопада 1924 р. у м. Прилуках у родині службовця. Навчання у Київському університеті перервала війна. У 1943 році Ганна добровільно пішла до армії. Освіту завершила у 1947 році. З 1949 року до 1962 року працювала у журналі "Дніпро", видавництві "Молодь", Держлітвидаві України. У 1956 році захистила дисертацію стала кандидатом філологічних наук. З 1962 року перейшла на педагогічну роботу: викладала літературу в Київському університеті ім. Т.Г. Шевченка та інституті культури ім. О. Корнійчука. Г. Ігнатенко - автор понад 30 наукових праць. З 1982 року - на творчій роботі.
Друкуватися Г. Ігнатенко почала у 1947 році. Вона автор літературознавчих статей та рецензій. У 1972 році вийшла збірка повістей "Студенти". Читачам запам'яталися книги письменниці: "На дні мого серця" "І що снилось - говорилось", "Високий замок", "біографічні повісті "Кіндрат Рилєєв", "Володимир Короленко", збірки віршів: "А вода по каменю", "У пісню душу переллю".
16 лютого 2007 року Ганна Георгіївна Ігнатенко померла.
.jpg) Нові книги
Остання книга письменниці Г. Ігнатенко "У пісню душу переллю..." вийшла в світ у 2007 році. Відома українська письменниця звітує перед читачем від імені свого покоління захисників визволителів не лише за власне чесне і важке життя, а й за життя своїх земляків - прилучан, від яких вона успадкувала палку любов до України та рідної мови.
* * * Ти любив мене. Спомином світлим
В мою осінь прийшов. І душа освятилась,
Підвелася, розправила згорнуті крила
І злетіла над збожеволілим світом.
Ти любив. І душа освятилась...
* * *
Таке буває лиш у добрім сні:
Ми біжимо до школи, взявшися за руки.
Крізь юности роки, хмільного вальса звуки -
Таке буває лиш у добрім сні.
Не відпусти ж мене, мій хлопчику,
не відпусти,
Щоб не спіткала нас, як у житті, розлука.
Допоки ми у добрім, теплім сні...
Не відпусти мене, не відпусти...
* * *
Він нагадав мені любов юначу.
Що пролетіла — не торкнулася землі.
Хмаринкою розтанула в імлі —
Він нагадав мені любов юначу.
Ходу нестримну і хлоп'ячу вдачу,
І я почула знов відлуння слів гарячих
Кого ж із них?...
Моя любове, зірко благовісна.
Ще не доспівана остання наша пісня,
Нехай твій лик в його очах побачу:
Він нагадав мені любов юначу...
* * *
В музейній тиші сповідальній
Все суєтне відкинь і просвітлілим зором
Заглянь в минуле, без страху, докору,
І перед витвором митця печальним
Схилися: то вселенське горе
На тебе глянуло з надією прощально.
Візьми його в круті дороги дальні
Як оберіг твоєї непокори.
* * *
Він дивиться на мене чи повз мене
В якусь йому одному знану далечінь:
Там падають порубані знамена,
Там тужать журавлинії ключі,
А він силкується ще й досі пригадати
Усе, що діялось тоді, колись, давно...
Йому доконче треба правду знати,
Бо ж мусить по краплині кров оддати
І врятувать священне знамено,
Знайти єдине, заповітне слово.
Змертвілі душі пропекти і оживить...
Ніде ні духу. Глупа ніч довкола,
І він босоніж на снігу стоїть.
Та то нічого. В нього стане сили,
Він витримає із драконом бій!..
Який же ти щасливий, юродивий.
Ти віруєш, то, мабуть, — ще живий...
* * *
Плач, Україно, плач
Над синами твоїми загиблими.
Над дітьми, в час пекельний зачатими.
Над могилами посивілими.
Привселюдно, безкарно розритими, —
Плач, Україно, плач!
Вийде в поле сівач —
Мертве поле, ой мертвеє поле
Не зерном — лютим трунком засіяне
І людським лихоліттям зволочене —
Плач, Україно, плач!
Спікся в грудях той плач.
Ти стоїш і мовчиш. Біль в незрячих очах.
Як вдова на сумнім попелищі
Із дитям неживим на руках, —
Плач, Україно, плач!
Прийдуть, знайдуть, візьмуть
І на глум поведуть Без одежини, простоволосу.
Онімілу, скривавлену, босу,
Збожеволілу, —
Годі, не плач!
Хай засурмить сурмач.
Поскликає живих і померлих,
Хай попереду йде, товариство веде
І прокинуться сплячі Говерли.
* * *
Росла у Марії донечка,
Прозвали дівчатко те — Сонечком,
Такою вона привітною.
Усміхненою була.
— Сонечко, Сонечко,
Заглянь у моє віконечко!..
Загляне і привітає,
Що в кого болить — розпитає.
Принесе із лісу суниці
І водиці з джерела напиться:
— Нехай же тебе, дитино.
Минає лиха година...
Та мабуть, не те їй судилося:
Сонце за хмару зайшло.
Мати в капличці молилася.
Ворон змахнув крилом...
Темна палата. Білі халати,
Стомлено-тихо снують,
А на ліжках приречені —
Незабезпечені —
Смерти покірливо ждуть.
Сказали Марії:
— Дочка безнадійна,
Ми не рятуєм таких дітей:
Немає ліків, немає грошей.
Скільки ж то коштує? Я усе спродаю.
Візьміть, якщо треба, моє життя.
Перезирнулися, ледь усміхнулися:
Іди, молодице, забирай дитя.
І пішла вона, неприкаяна.
Куди очі вели — навмання.
Гудуть машини, шурхотять шини,
— Мамо, чуєте? Хтось доганя.
— Зачекай, Маріє! З'явилась надія:
Шеф хоче купити серце твоє,
А за те — здорове, як нова копійка,
Дитя тобі віддає:
Він же багатий,
Ні з ким не зрівняти...
Місяць минає, другий на порозі.
Ні звістки, ні чутки — нічого нема.
Хто ж бачив німі материнські сльози.
Невже їм пролитись дарма?..
Весняний вітер, немов причинний.
Двері в палату навстіж відчинені,
Дівчатко вривається з тим вітровієм.
- Ти бачиш, Маріє, ти віриш, Маріє?!
- Донечко, донечко, моє ж ти Сонечко!
Намилувалися, наобіймалися —
Час і борги віддавати...
І каже дитині мати:
— Повернешся, доню, на рідну землю
До тітки Варвари іди:
Вона прихистить тебе і допильнує,
І заступить од горя-біди.
А ще передай їй хустину шовкову
І гаманця, і до свята обнову:
Доки тебе лікарі лікували,
Я тут на посаг тобі вторгувала...
- Мамо, коли ж нам на Вас чекати,
Звідки Вас виглядати?
Не скоро, дитино, не скоро:
Коли заспівають весільних пісень,
Я прийду-прилечу у твій світлий день,
На щастя, на долю благословлю
І шлюбну постіль тобі постелю.
А тепер поспішай, не барися,
І од мене усім поклонися...
Чудо-лікарня: світлі палати
І лікарі-чаклуни,
Є інструменти, медикаменти -
Звідки ж взялися вони?
Грошики, грошики
І тільки грошики —
Вічні як сміх сатани,
Вони і зваблять
І приголублять,
В зашморг затягнуть,
Одійдуть і сплюнуть —
Усе вони...
Розітнуто груди.
Гаряче серце
Кричить, пручається:
- Не руш, не займай!
Холодні скельця,
Байдужі скельця.
Ніж нагострений —
І всьому край...
Та не радійте.
Каїна діти:
Не все що куплене — зискове:
У грудях пройдисвіта
Не хоче прижитися
Серце живе...
|
