- А знаєш, Вікторе, природна чутливість Твоїх  фоторобіт, якось аж потребує заглиблення у  тонкощі Твоєї біографії. Тебе з дитинства мала  оточувати, мабуть, надзвичайна краса природи та  неординарні люди.
- Жив я та й живу в приватному будинку на  прилуцькій околиці. Одразу за хатою плавні з  верболозами, де ми партизанили дружною  хлопчачою компанією. То луки й стріли гостримо та  робін гудами проти вартових ноттінґемського  шерифа повстаємо, то шпаги лаштуємо та  мушкетерами проти гвардійців кардинала  виступаємо. Всі купини обскакували, усі стежечки  знали, ще й у верболозі халабуду вибудували з  дошок. Ось як навоюємось за літо, то спогадів на  весь рік вистачає.

- І був у вас тоді фотоапарат…
- Був-таки. У брата мого старшого Станіслава «Смєна-8М». Дев`ять років різниці у нас, а таки жили дружно. Він мені й прищепив любов до фотографії. Закриємось у ванній кімнаті, щоб проявити фотографії, і на аркуші білого паперу проступає малюнок, оживає. Я тоді ще хімічних процесів не розумів, то сприймав наче фокус якийсь.
- А фотоапарат Тобі брат коли вперше довірив?
- А коли я вже трохи подорослішав. І ходили вже тоді ми з хлопцями на природу фотографуватися. То було, як дні народження святкували, чи як на Івана Купала скати палили, чи коли на новорічно-різдвяні свята засівали. Цікаво ж знімати на пам`ять такі моменти. Але мене все більше на художні фото тягнуло і макрозйомка дуже цікавила.
- І перша Твоя виставка "Світ навколо нас" якраз відобразила квітучий сад, прозорість повітря понад верболозами, сяйво неба у гладіні ріки, намистини вранішньої роси на пелюстці троянди чи на щойно виплетеній павутині, тепло домашніх улюбленців тощо. Потім було ще декілька виставок в прилуцьких навчальних закладах, у МБК, в Міськраді. Завдяки кому, попри брата, Ти став майстерним у фотографуванні?
- От у тій статті, що ти писала про пана Олексія Савона, є згадка про Денисенка Олексія Андрійовича, з котрим вони зробили книгу "Вулиця Леніна у Прилуках". От якраз його син Володимир - людина, котра любить і вміє фотографувати. В нього кімнатка в гуртожитку СПТУ, де розмістився й діє такий собі фотоклуб. Творчих людей туди немов магнітом притягує, і за кавуванням-чаюванням там фотолюбитель-початківець може отримати не одну добру й мудру пораду. Бо збираються у "Денисенковій кімнаті" такі неординарні особистості, як панове фотографи Вадим Гиря й Іван Ярмош. Та й я заходжу. Зносимо свої роботи, обмінюємося досвідом. Тут завше чуєш об`єктивні слова щодо своїх фото, конкретні поради по композиції, набираєшся нових ідей...
- Це Денисенкова кімната допомогла Тобі у перевиборі професії? Чи чому Ти вирішив змінити фах з медика на фотографа?
- Річ у тім, що з перших класів школи я знав, що стану медиком. Бо в мене і мама медик, і брат медик, і коли якось я з мамою малим опинився в медучилищі й директор запитав мене, чи буду я медиком, то, звісно ж, відповів, що буду. Закінчивши навчання, пішов медпрацівником у свою рідну тринадцяту школу, часто супроводжував учнівські екскурсії. Їздили у Тростянець, Качанівку, Канів, Київ, Переяслав-Хмельницький тощо. Завше мучився вибором, бо хотілося і розповідь гіда послухати, і сфотографувати цікавинки, яких навколо було безліч. Весь час відставав від учнів і доводилось їх доганяти. Простіше було, коли школами виїжджали в ліс "за берізки". Там вже вволю фотографував.
Якби не робота в школі, а десь в лікарні, то, гадаю, ніколи б не почав займатися фотографією професійно. Залишив би як хобі. А то учениці в школі принесли одного разу зошит із відгуками на мої фотороботи. Це вселило в мене впевненість, що таки є шанс зробити улюблену справу основною.
- Оті учениці й стали Твоїми першими русалками-мавками, котрим Ти взявся робити художні портрети?
- З художніми портретами і з образами до них не все так просто. А ще, враховуючи обмежений простір фотостудії(найбільша кімната у мене вдома), то, зрозуміло, не все із задуманого вийде. Хоч є і різних кольорів освітлення, і різноманітний реквізит, і всілякі фони, і навіть деякий одяг для моделей, але цього таки замало, якщо бракує вільного місця.
- А як ти їх підбираєш – дівчат під образи, чи образи під дівчат? Ну от, наприклад, Твоя "Мавка"…
- Іноді просто фотографую моделі так, як хочуть вони. Бо ж бувають і такі неслухняні, що навіть просиш щось змінити – не піддаються, – так їм хочеться, і фотограф для них не наказ. Часто істина народжується в дискусії, де кожний – модель і автор – виставляє своє бачення. А от образ на кшталт полонянки, україночки, русалки чи мавки сидить у голові, аж поки не знайдеш типаж дівчини, котрий підійде.
З мавкою ж взагалі окрема історія. Колись я написав вірш "Диво-сон", в котрому юнакові приснилася казкова красуня-дівчина у вінку. Він прокидається, усвідомлює, що все це сон, але поруч на траві лежить вінок. Відтоді цей образ жив у мені. Я довго над ним мізкував, костюм пошив з мішковини. Аж раптом знайшлася дівчинка, котра планувала звичайну модернову фотосесію, але обличчя в неї таке одухотворене, що гріх було б не попросити, аби крім фотографії, які вона сьогодні напланувала, ще зробити Мавку. Швидко обдумав композицію, наніс квітів з-за хати, сплів вінок… Тепер вона каже, що висилала себе-мавку на фотоконкурс у одного журналу і що її одразу ж запросили до співпраці.
- Отже Твої роботи можуть служити не лише для розваги та самореалізації, а й придатні до практичного пристосування. Тож підходжу до найцікавішого питання: Ти ж працюєш не лише з моделями, одягнутими у легкий відкритий одяг, а й з оголеними персонажами. Іноді їх оповиває легка тканина, а то й ні. Важко..?
- По-різному. В першу чергу я фотограф, котрий працює над ідеєю, композицією, освітленням. В такій зйомці для мене головне - якнайгарніше прикрити, а якомога красивіше відкрити використовуючи для цього чи то тканину, чи то гру світла-тіні.
Ще з часів Стародавньої Греції таїна й краса жіночого тіла несе людям відчуття прекрасного, виховує повагу до жінки. Звичайно, цікаво було спробувати себе в цьому жанрі. Шедеври, чи навіть просто цікаві знімки, це не конвеєр, це виважені, виліплені в уяві сотні разів задуми й композиції, де я просто повинен якнайточніше передати красу створену вже до мене самою природою.
- А чи є у Тебе якийсь девіз чи щось подібне, з котрим Ти берешся до роботи?
- Так, звичайно. Він виписаний на моїй візитівці: "Фото вашої мрії". Стараюсь, щоб у кожній фотографії цей девіз знаходив своє відображення.