Виготовлення побутових, господарських і художніх виробів із гнучкої сировини плетінням, було досить поширене в Україні. З другої половини 19 ст. набуває широкого розвитку лозоплетіння й плетіння з рогози.
У лозоплетінні, в залежності від виробу, лозини використовували круглі, стругані або розщеплені уздовж, з корою або без кори (біле плетіння), пофарбовані, або ні. Виготовляли ажурні й густо плетені корзини для збирання картоплі, овочів, садовини. У 1915 році в Полтавській губернії плетіння корзин із лози було розповсюджене лише в одному Переяславському повіті, там ним займалося 132 чол. Так, у с. Гусинцях у 1910 році існували 4 приватні майстерні по виготовленню кошиків. Матеріал доставляли з Києва і с. Ржищева Київської губ., а вироби збувалися в Києві, Одесі, і навіть на Кавказі. Середній місячний чистий заробіток майстра становив 9,0 руб.
Рогозяні вироби на Полтавщині виготовлялися найбільше в Лохвицькому й Лубенському повітах. Товар майстрів широко розходився по всій Російській імперії. Плетіння з рогози відоме з досить давніх часів, та свого розквіту досягло лише наприкінці 19 - на поч. 20 століть. До цього рогіз, як виробничий матеріал, не мав ніякої цінності. Та вже восени 1913 року в Лохвицькому повіті малий куль (4 чверті в обхваті) рогози коштував 10-15 коп., а великий - 28-30 коп. З рогози виготовляли тканину й основу (із внутрішнього стержня рослини). Інколи для оздоблення використовували зелену осоку або зелену верхівку рогози. Сама робота проводилася на „верстатах" - чотирикутних рамах, розміщених вертикально, із „лядою" - дерев'яною дощечкою з отворами для основи, яка служила для рівномірного прибивання тканини. Результатом ткання на верстаті являється „мата" або „маточка", - полотнище майбутнього кошика. Мати плелися переважно дітьми. Потім дорослі обплітають краї мати вручну й перегинають її пополам, або скручують у трубку, в залежності від форми виробу, далі зшивають і прикріплюють скручену з рогози ручку. Так виготовлялись кошелі із широким дном, подвійні й потрійні (дві чи три коробки одна в другій), кошики для молока та ін.. Цей промисел можна назвати „дитячим", на відміну від бондарського - „стариковського", через те, що основну робочу силу складали діти 7-12 років, які плетуть „маточки". За рік один майстер виготовляв близько 200 кошиків, хоча, маючи достатньо потрібних матеріалів, виробництво могло б збільшитися в декілька разів. Середній місячний чистий заробіток майстра становив 7,7 руб.
У середині 20 ст. по всій Україні, а також і на Прилуччині, були широко розповсюджені легкі й зручні плетені рогозяні кошики з двома ручками. У наш час жінки, йдучи за покупками на ринок, чи до магазину, все більше й більше користуються плетеними з лози кошиками. Крім привізних кошиків, налагоджується виробництво їх і в Прилуках, а також і в Линовиці.
З лози плели дорожні корзини, легкі дачні меблі, дитячі коляски, іграшки, рибальське знаряддя.
У 1920-х роках у Прилуках існувала артіль „Пролетарська солідарність", де виготовлялися корзини з лози, кошики з рогози, коробки для медикаментів із дерев'яної стружки. Була ще й фабрика гнутих меблів, на якій у 1928-29 роках виготовлено 640 стільців, а в 1929-30 роках - 2727. У 1935 році в Прилуцькій артілі „Перше травня" виготовляли стільці, дивани та інші меблі з лози.
З кори молодої липи (лика) плели взуття - личаки, які раніше носили українські селяни. Узували їх на ногу, обмотану онучею, і прив'язували зверху мотузкою. Легкі й зручні в користуванні, вони були незамінним взуттям хліборобів під час жнив, косовиці сіна, осоки, особливо на болоті.
Раніше в кожному селі садибу обгороджували лісою - тином, плетеним із лози. Стіни хлівів, клунь також плели з лози. Зимою, коли замерзне річка, наші батьки на болотах річки Удаю рубали лозу та верболіз і привозили додому. Ми, будучи ще школярами, на канікулах та у вільну годину, рубали її на трусок (дрібні тріски довжиною 10-20 см.) на паливо для печі, яким топили круглий рік. Рівніші й довші лозини відбиралися для плетіння ліси, із товстіших - вирубували для неї кілки. Лісу, мабуть, також можна віднести до одного з видів плетіння. У ті часи всі садиби в селі обгороджували майстерно заплетеною лісою, яка прикрашала вулиці кожного села.
З дранки - тонких обструганих і розпарених у печі дощечок, гнули й плели коробки для сівби, а з ще тонших - кошики для збирання ягід та грибів.
У 1897 році в Прилуцькому повіті 4 чол. Займалися "корзиночным производством и иных плетенных изделий из прутьев, лыка, камыша".
На Прилуччині також було поширене плетіння матів з очерету, ситнягу, рогози та соломи, якими зимою утепляли двері, вікна. В середині XX ст. на торфопідприємстві „Пирогівці" , поблизу Прилук, для потреб виробництва виготовляв корзини з лози штатний робітник.
У лісостеповій зоні і, зокрема, на Прилуччині помітне місце займало плетіння із соломи. Вівсяну, житню або пшеничну солому заготовляли під час наливання колосся. З неї плели брилі, іграшки. Кращого літнього головного убору для чоловіків аніж бриль, на жнивах, пасіці, випасі худоби, в літню спекотну пору, важко було знайти. У нас найбільше поширене було плетіння спіральне й хрестоподібне. На виріб одного бриля робили плетеницю удвоє довшу від людського зросту, і затрачали цілий тиждень. Шиття її також тривало близько тижня (по 6 годин на день). Виготовленням брилів займалися в основному взимку та на вечорницях.
Плетені вироби користувалися широкою популярністю, відзначалися тонкістю роботи, художньою довершеністю, у наш час плетіння збереглося у вигляді художнього промислу.

"Матеріальна культура Прилуччини.
I. Промисли і ремесла"
Прилуки 2004