Мистецтво вишивання Валентина Макаренко опанувала в ранньому дитинстві. Навчилася самостійно, бо мала незбагненне прагнення творити красу. “Вишиваючи, я відпочиваю, - зізнається Валентина Іванівна. – Буває, візьмуся увечері за голку й полотно і не зчуюся, як просиділа над ними мало не до ранку”. За десятиліття, присвячені улюбленій справі, руками прилуцької майстрині створені десятки серветок, рушників, доріжок, картин. Вишила й кілька ікон. “Дуже хочу вишити сорочки для шестирічної онучки Настусі та для себе – орнаментом, характерним для Чернігівщини”, - ділиться планами Валентина Макаренко. Нехай же здійсниться все задумане нею – на втіху вишивальниці та на радість прилучанам.

Гостювання у Катерини Семенівни відлунило мені спогадами дитинства. Ті ж самі прості старі хідники на підлозі, вишиті подушки й подушечки, добротне давнє ліжко, шафа й креденс. І радісне розмаїття вишиваних рушників на килимі з одного боку кімнати та національних костюмів з боку протилежного. "Пані Катерина має на диво дзвінкий і молодий голос", – подумалось, коли охоча до розмови майстриня заходилася показувати свої взори.
– Ось зібралася до Великодня рушник вишити, та й не знаю чи встигну, бо здоров`я підводить, – бідкається господиня, проводячи мене в кімнату, котра єдина в її квартирі, до того ж облаштована під щось на кшталт виставкової зали вишиваних робіт. – Бачите, індиків вишиваю. Вони символізують добробут. Мереживом узор пересиплю, та ще й індичат по горі пущу.